Емоції відіграють важливу роль у житті кожної дитини. Неемоційну, “холодну”, дитину уявити важко. На емоційне благополуччя дитини, як власне, і на її емоційний розвиток, впливають виховання в родині, соціум. І, звісно ж, її темперамент, тип нервової системи – те, що зараз називають фізіологічними чи біологічними чинниками. Однак, якщо те, що заклала природа, змінити важко, на інше впливати можна. Тому в цій статті йтиметься про роль батьків та інших дорослих в емоційному розвитку дитини.
Емоції дітей – безпосередні та спонтанні. У дитини забрали іграшку – вона голосно плаче, віддали – знову сміється, наче нічого не трапилось. Діти, особливо маленькі, не ховають та не стримують своїх переживань. Тому вся їхня активність забарвлена емоційними проявами.
Дорослі допомагають дитині впоратися із сильними переживаннями. Наприклад, якщо дитина перезбуджена чи дуже втомлена, батьки створюють умови для відпочинку. Якщо дуже засмучена, – підбадьорюють. Дитина потребує любові дорослого, і її почуття залежать від наявності цієї любові. Буває, маленька дитина щось намалювала чи зробила власноруч і несе поробку тату чи мамі. Батьки її хвалять, і дитина – щаслива. Отже, опіка і любов дорослих є умовою позитивного емоційного розвитку дитини, її емоційного благополуччя.
З наукової точки зору, емоції – це фізіологічна реакція організму на події, людей, тобто все, що оточує людину. Емоційна реакція має своє “представництво” у гіпоталамічній ділянці, тобто під корою головною мозку. А оскільки підкіркові структури старіші, до кінця керуватись розумом над емоціями людині не вдасться.
Наприклад, як би батьки майбутнього першокласника не заспокоювали його щодо школи, однаково тривога залишається. Бо це – не лише об’єктивна тривога, а й глибше – реакція на небезпеку. А перший раз у перший клас – це подія, коли хвилюються і батьки, і діти. І, тривога батьків, впливає на посилення тривоги в дітей. Отже, чим спокійніші батьки – тим спокійніші діти.
У ранньому віці (1-3) емоції починають диференціюватися, тобто. поділяються: переживання спокою поділяється на почуття радості, подив, цікавість та ін. Переживання занепокоєння також диференціюється на: агресію, страх.
Тут особливо хотілося б відзначити, що емоції не бувають поганими та добрими, і злість і страх виникають у дитини не тому, що батьки зробили щось не так. Всі емоції людині необхідні і всім має бути місце у світі.
Завдання батьків – навчити дітей керувати своїми емоціями.
А для того, щоб дитина (та й доросла) могла своїми емоціями керувати, вона повинна вміти їх:
- усвідомлювати;
- прийнятними способами висловлювати (розміщувати у світі).
У цьому випадку людина зможе управляти емоціями, а не вони ним керуватимуть.
Навчання усвідомленню емоцій
Для того щоб дитина навчилася сама розуміти що вона відчуває - батьки позначають і називають її емоції. Кожен з вас, я думаю, спостерігав ситуацію спілкування мами з маленькою дитиною і у кожного з вас є досвід. Приклад: на вулиці голосно загавкав собака - дитина здригнулася і заплакала. Мама: ой, мій хлопчик злякався злого собаки! Давай я тебе пожалію! Тобто. мама спочатку визначає для дитини, що з нею сталося. Для дитини те, що сталося – просто раптово стало якимось поганим – мама позначила це поганим. І якщо мама щоразу коли дитина лякатиметься це почуття позначатиме – через якийсь час вона сама навчиться саме ці переживання відрізняти і через рік вже сама скаже мамі в ситуації страху «я злякався, я боюся». Тут той самий механізм навчання, що й, наприклад, щодо предметів навколишнього світу: дитині 10 разів сказали, що це м'яч і вона тепер сама може розпізнати серед інших предметів цей м'яч.
Те ж саме і з іншими емоціями: радість (дитина хлюпається у ванні і радісно гулить, мама - наш малюк купається, йому подобається купатися, купатися - це весело), злість (ой, який злий, як наша дитинка розлютилася).
Навчання виражанню емоцій
Емоції слід висловлювати. Стримування емоцій не призводить до нічого доброго (веде до невротизації особистості). Якщо їх стримувати – ми перестаємо свідомо керувати своєю поведінкою – нею починають керувати наші емоції.
Виховання дитини передбачає навчання її управлінню своїми емоціями, на жаль, найчастіше у нашій культурі прийнято навчати дитину стримувати свої емоції: не кричи! не плач! негайно заспокойся! тобі не боляче! не бійся! не гнівайся!
На маленьких дітях (до 5 років) дуже добре видно різницю між тим, коли дитині дозволили прожити емоцію і коли не дозволили:
Дитина бігла, впала, вдарилася, злякалася, заплакала, шукаючи очима маму.
Варіанти поведінки мами/батька:
- Мама або тато відразу підійшла, допомогла встати, взяла на ручки, прокоментувала: ти впала, вдарилася, тобі боляче, пожаліла забите місце, примовляючи як сильно болить, як сильно вдарилася. Як правило, якщо дитина нічого собі серйозно не пошкодила вже через 1-2 хвилини, вона сама сповзе з маминих колін і помчить далі по своїх справах з радісною усмішкою на обличчі.
- Мама/тато не підійшла зовсім - сам розбирайся;
- Мама/тато підійшла, але замість жалю накричала - швидко вставай / тобі не боляче / скільки разів говорити, щоб не носився стрімголов / сама винна / я тебе попереджала, ну чи ще й по попі дасть. У цьому випадку дитина почне плакати ще більше або плакати перестане, але нитиме і схлипуватиме. І радісна усмішка навряд чи скоро повернеться на її обличчя, а мчати кудись далі і поготів не захочеться.
У чому важлива різниця між цими варіантами поведінки мами?
Різниця у цьому, що у першому варіанті батьки дозволили дитині пережити емоцію, впоратися з нею, тобто. та контейнували її.
Контейнування – це термін для позначення прийняття і витримування почуттів іншої людини, із якими вона може впоратися самостійно без прямої емоційної відповіді ці почуття.
Контейнування батьками дитячих почуттів дає дитині досвід того, що:
- у моїх почуттях немає нічого поганого;
- я можу відчувати будь-які почуття;
- мої почуття нічого не руйнують;
- я можу з ними впоратися.
Якщо батьки здатні пережити будь-які дитячі почуття (чи то страх, агресивність та ін), впоратися з ними – це надалі дасть дитині здатність впоратися з ними самому.
Дорослі вміють (ну або мають уміти) контейнувати свої почуття самостійно. (Ми ж не накидаємося з кулаками на кожного, хто нас розлютив) Але й у дорослих бувають ситуації, коли їм теж потрібен контейнер, коли самі не можуть впоратися (якісь важкі переживання, горе втрати, наприклад).
Діти поки що не можуть робити це самостійно, тому батьки повинні їм допомагати у цьому:
смуток, біль – треба відгоряти, відплакати;
злість, агресію – висловити вербально чи фізично (покричати, побитися);
страх - відбоятися, забезпечити безпеку та можливість захисту;
інтерес, цікавість – дати можливість задовольнити.
Визначення та контейнування дитячих почуттів – головні батьківські а також педагогічні завдання у емоційному розвитку дитини.